Стамбульська конвенція — Вікіпедія

Стамбульська конвенція
Istanbul Convention 2011 participation map.svg
   Підписано та ратифіковано
   Тільки підписано[note 1]
   Не підписано (Держави-члени Ради Європи)[note 2]
   Колишні учасниці
   Не підписано (Держави не члени Ради Європи)
Тип договір Ради Європиd і international human rights instrumentd
Підготовлено 7 квітня 2011
Підписано 11 травня 2011
Місце Стамбул, Туреччина
Чинність 1 серпня 2014
Умови 10 ратифікацій, 8 з яких від членів Ради Європи
Підписанти 45 країн + Євросоюз
Сторони 34 країни підписали Конвенцію
Зберігається Генеральний Секретар Ради Європи
Мови Англійська та Французька
Сайт https://www.coe.int/en/web/istanbul-convention/home
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Конвенція Ради Європи про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, або Стамбульська конвенція[1] (англ. Council of Europe Convention on preventing and combating violence against women and domestic violence; Istanbul Convention) — міжнародна угода Ради Європи, яка криміналізує, захищає постраждалих та попереджує насильство проти жінок та дівчат, а саме домашнє насильство (включаючи психологічне та економічне), сексуальне насильство (згвалтування, зокрема й шлюбні, та сексуальні домагання), убивства честі та інші злочини, виправдовувані «честю» (обливання кислотою, спалювання вдів, вбивства наречених), калічення жіночих геніталій, примусові стерилізації[en], аборти[en] та шлюби[en], переслідування (сталкінг) та інше насильство, асоційоване зі статтю. Конвенція визначає насильство проти жінок порушенням прав людини та формою дискримінації і пропонує системні та контрольовані стратегії викорінення цих явищ.

Відкрита для підписання 11 травня 2011 у Стамбулі, Туреччина, набула чинності 1 серпня 2014 року і є постійно відкритою до підписання будь-якою країною світу. 12 березня 2012 року Туреччина першою ратифікувала Конвенцію, а вслід за нею — 36 країн з 2013 до 2022 року (Албанія, Андорра, Австрія, Бельгія, Боснія і ГерцеговинаГреція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, ІспаніяІталіяКіпр, Ліхтенштейн, ЛюксембургМальта, Молдова, МонакоНідерланди, НімеччинаНорвегія, Північна Македонія, Польща, Португалія, Румунія, Сан-Марино, Сербія, Словенія, УкраїнаФінляндіяФранціяХорватіяЧорногоріяШвейцарія, Швеція). Станом на січень 2018 року підписана 45 країнами та ЄС

Україна, одна з країн-авторок Конвенції, підписала її 7 листопада 2011 року, а ратифікувала — 20 червня 2022 року[2].

Метою конвенції є запобігання насильству, захист постраждалих і «покінчення з безкарністю злочинців»[3]. Конвенція не вимагає узаконення одностатевих шлюбів чи іншої регуляції особистого життя, не стосується сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності чи трансгендерності, а також не регулює сімейні структури: вона не містить визначення «сім'ї» і не сприяє певному типу сімейних умов. Конвенція захищає не лише жінок, а також не регулює релігійні норми чи вірування.[4]

« «Конвенція, безумовно, не стосується припинення статевих розбіжностей між жінками та чоловіками. Ніде в Конвенції не передбачається, що жінки та чоловіки є або повинні бути «однаковими»». «

— Пресреліз Ради Європи, листопад 2018

Попри це, частина релігійних, ультраправих та консервативних сил, що протистоять імплементації та ефективній дії Конвенції, відстоює думку, що конвенція має на меті просування «ґендерних ідей»[5]. У березні 2021 року Туреччина скасувала свій підпис і ратифікацію Конвенції з формулюванням, що вона використовувалася для «нормалізації гомосексуальності»[6].

Історія[ред. | ред. код]

Рада Європи з 1990-х років приймала блоки ініціатив для просування захисту жінок від насильства. Зокрема, ці ініціативи вилились у впровадження Комітетом Міністрів Ради Європи у 2002 році рекомендацій (Council of Europe Recommendation Rec(2002)5) країнам-учасницям щодо захисту жінок від насильства,[7] а також запуску у 2006—2008 роках всеєвропейської кампанії боротьби з насильством проти жінок (включно з домашнім насильством).[8] Парламентська асамблея Ради Європи також зайняла чітку політичну позицію проти всіх форм насильства проти жінок. Вона прийняла чисельні резолюції та рекомендації, що закликали до законодавчо встановлених стандартів запобігання, захисту постраждалих та судочинства над найважчими та найбільш поширеними формами насильства за гендерною ознакою.

Національні звіти, дослідження та опитування виявили пандемічний масштаб проблеми у Європі. Кампанія показала широкий розмах національних показників насильства проти жінок та домашнього насильства. Тому стали необхідними гармонізовані законодавчі стандарти, аби впевнюватись, що постраждалі отримують однаковий рівень захисту скрізь у Європі. Міністри юстиції країн-учасниць Ради Європи почали обговорення необхідності кратно збільшувати захист від домашнього насильства, особливо партнерського насильства у близьких відносинах. Рада Європи вирішила за необхідне ввести стандарти запобігання насильству проти жінок та домашньому насильству широкого спектру охоплення. У грудні 2008 року Комітет Міністрів створив експертну групу для підготування чернетки конвенції у цій галузі. За два з чимось роки ця група, названа CAHVIO (Ad Hoc Committee for preventing and combating violence against women and domestic violence)[9], розробила початковий текст. Протягом наступної стадії розробки конвенції Велика Британія, Італія, Росія та Святий Престол пропонували поправки до вимог Конвенції. Ці поправки критикувалися організацією Amnesty International[10]. Фінальний текст Конвенції було створено у грудні 2010 року.

Ухвалення, підписання та ратифікація[ред. | ред. код]

Конвенцію було прийнято Комітетом Міністрів Ради Європи 7 квітня 2011 року. Відкрито для підписання 11 травня 2011 року рішенням 121-ї сесії Комітету Міністрів. Вона набрала чинності з включенням 10 ратифікацій, вісім із яких мали бути від країн-учасниць Євросоюзу. На грудень 2015 року, Конвенцію було підписано 39-ма країнами, слідом за ратифікацією Албанією, Австрією, Боснією та Герцеговиною, Італією, Чорногорією, Португалією, Сербією та Туреччиною. Пізніше того ж року її ратифікували Андорра, Данія, Франція, Мальта, Монако, Іспанія та Швеція. У 2015 році також була ратифікована Словенією, Фінляндією, Польщею та Нідерландами, а в 2016 — Сан-Марино, Бельгією та Румунією; у 2017 — Грузією, Норвегією, Німеччиною, Естонією, Кіпром та Швейцарією, а у 2018 році — Хорватією, Македонією, Ісландією та Грецією.[11] Країни, що ратифікували Конвенцію, є законодавчо пов'язаними її положеннями, як тільки вона набуває чинності.

За даними офіційного сайту Конвенції на червень 2018 року[3], 34 країна ратифікувала Конвенцію, 16 країн лише підписали. Повний список країн із датами підписання, ратифікації, набуття чинності за тим же джерелом подано нижче (локальні умови та доповнення до тексту: R — застереження, D — декларації, денонсації, виключення, A — повноваження, T — територіальні уточнення, C — переписка, O — заперечення; Цифрами позначена черга ратифікації).

Туреччина повідомила про вихід із Стамбульської конвенції в березні 2021 року[12][13].

Підписанти[14] Підписано Ратифікація Набрання чинності відкликано
Албанія Албанія 19/12/2011 04/02/2013 01/08/2014
Андорра Андорра 22/02/2013 22/04/2014 01/08/2014
Австрія Австрія 11/05/2011 14/11/2013 01/08/2014
Бельгія Бельгія 11/09/2012 14/03/2016 01/07/2016
Боснія і Герцеговина Боснія та Герцоговина 08/03/2013 07/11/2013 01/08/2014
Болгарія Болгарія 21/04/2016
Вірменія Вірменія 18/01/2018
Хорватія Хорватія 22/01/2013 12/06/2018 01/10/2018
Кіпр Кіпр 16/06/2015 10/11/2017 01/03/2018
Чехія Чехія 02/05/2016
Данія Данія[note 3]. 11/10/2013 23/04/2014 01/08/2014
Естонія Естонія 02/12/2014 26/10/2017 01/02/2018
Європейський Союз Європейський Союз 13/06/2017
Фінляндія Фінляндія 11/05/2011 17/04/2015 01/08/2015
Франція Франція 11/05/2011 04/07/2014 01/11/2014
Грузія Грузія 19/06/2014 19/05/2017 01/09/2017
Німеччина Німеччина 11/05/2011 12/10/2017 01/02/2018
Греція Греція 11/05/2011 18/06/2018 01/10/2018
Угорщина Угорщина 14/03/2014
Ісландія Ісландія 11/05/2011 26/04/2018 01/08/2018
Ірландія Ірландія 05/11/2015 08/03/2019 01/07/2019
Італія Італія 27/09/2012 10/09/2013 01/08/2014
Латвія Латвія 18/05/2016
Ліхтенштейн Ліхтенштейн 10/11/2016
Литва Литва 07/06/2013
Люксембург Люксембург 11/05/2011 07/08/2018 01/12/2018
Мальта Мальта 21/05/2012 29/07/2014 01/11/2014
Молдова Молдова 06/02/2017 14/10/2021
Монако Монако 20/09/2012 07/10/2014 01/02/2015
Чорногорія Чорногорія 11/05/2011 22/04/2013 01/08/2014
Нідерланди Нідерланди[note 4]. 14/11/2012 18/11/2015 01/03/2016
Північна Македонія Північна Македонія 08/07/2011 23/03/2018 01/07/2018
Норвегія Норвегія 07/07/2011 05/07/2017 01/11/2017
Польща Польща 18/12/2012 27/04/2015 01/08/2015
Португалія Португалія 11/05/2011 05/02/2013 01/08/2014
Румунія Румунія 27/06/2014 23/05/2016 01/09/2016
Сан-Марино Сан-Марино 30/04/2014 28/01/2016 01/05/2016
Сербія Сербія 04/04/2012 21/11/2013 01/08/2014
Словаччина Словаччина 11/05/2011
Словенія Словенія 08/09/2011 05/02/2015 01/06/2015
Велика Британія Сполучене Королівство 08/06/2012
Іспанія Іспанія 11/05/2011 10/04/2014 01/08/2014
Швеція Швеція 11/05/2011 01/07/2014 01/11/2014
Швейцарія Швейцарія 11/09/2013 14/12/2017 01/04/2018
Туреччина Туреччина 11/05/2011 14/03/2012 01/08/2014 березень 2021[16]
Україна Україна 07/11/2011 20/06/2022

Україна[ред. | ред. код]

Спроба ратифікувати Стамбульську конвенцію була 14 листопада 2016 року, це питання виносив на розгляд депутатів президент України Петро Порошенко. Але більшість депутатів не захотіли розглядати ратифікацію, мовляв, конвенція містить «норми, які не прийнятні для українського суспільства і української духовності». Каменем спотикання стали зафіксовані в ній поняття «гендер» та «гендерна ідентичність». Українські законодавці вважали, якщо ці терміни внести до вітчизняного законодавчого поля, то це з часом може викликати підміну «звичного поняття біологічної статі» і сприяти пропаганді одностатевих шлюбів. Приміром, в коментарі інтернет-виданню «Повага» (кампанія проти сексизму в українських ЗМІ і політиці) депутат-радикал Ігор Мосійчук заявляв: «Нам не подобається 4 стаття конвенції. Вона може відкрити ворота, що ведуть до впровадження в українське законодавство понять, пов'язаних з одностатевими шлюбами. Якщо будуть застереження, які не визначають „гендер“, у непритаманному для традиційного українського суспільства значення, то 300 голосів у Раді будуть. Сама ж конвенція абсолютно нормально сприймається парламентом».[17]

Категорично проти ратифікації Стамбульської конвенції виступила і Всеукраїнська рада церков. Її представники наголосили — вони, звичайно, проти домашнього насильства, але… є «проблемна термінологія» — той самий «гендер».

7 грудня 2019 року Петро Порошенко закликав депутатів винести на засідання Верховної Ради питання про ратифікацію Конвенції.[18]

14 травня 2020 року петиція про ратифікацію Стамбульської конвенції на сайті президента України набрала понад 25 тисяч голосів. Після чого президент України Володимир Зеленський пообіцяв винести на розгляд Верховної Ради законопроєкт щодо ратифікації Конвенції. Водночас Зеленський зазначив, що перед подачею проєкту закону до парламенту свої пропозиції має надати Міністерство закордонних справ. Окрім цього відомства, оперативно опрацювати документ запропонували Міністерству соціальної політики.[19] Пізніше, 23 липня, уряд заявив, що готовий внести на розгляд парламенту законопроєкт про ратифікацію Стамбульської конвенції.[20]

17 лютого 2021 року генеральна прокурорка Ірина Венедіктова, коментуючи ситуацію навколо інформації в соцмережах про факти жорстокості щодо дітей із боку стоматолога з Рівного,[21] зазначила, що у неї «питання номер один — ратифікація Стамбульської конвенції». За словами Венедіктової, кількість злочинів, скоєних щодо дітей, зросла і тому треба подумати «про ратифікацію Стамбульської конвенції».

8 березня 2021 року відбувся Марш жінок у Києві, Херсоні, Харкові, Запоріжжі, Полтаві, Краматорську, Львові, Івано-Франківську,[22] де основною серед вимог була ратифікація Стамбульської конвенції.

18 червня 2022 року президент України Володимир Зеленський зареєстрував законопроєкт про ратифікацію Стамбульської конвенції.

20 червня 2022 року конвенцію ратифіковано (259 голосів проти 8).[23]

21 червня 2022 року президент України Володимир Зеленський підписав закон про ратифікацію Стамбульської конвенції.

Головні положення[ред. | ред. код]

Основні положення конвенції коротко (англ.)

Переваги[ред. | ред. код]

Стамбульська конвенція — революційний документ[1], адже вона:

  • перший міжнародний юридично обов'язковий акт, що стосується саме насильства проти жінок, потенційно відкритий для будь-якої країни в світі;
  • комплексна, бо охоплює низку заходів з запобігання та протидії насильству, захисту його жертв, переслідування та покарання кривдників і вбудовані підходи;
  • визнає насильство проти жінок водночас і порушенням прав людини, і видом дискримінації;
  • встановлює чіткий зв'язок між досягненням рівноправності між жінками і чоловіками та викоріненням насильства проти жінок;
  • пропонує державам встановити кримінальну відповідальність за основні види насильства проти жінок (такі як переслідування, примусовий шлюб, калічення жіночих геніталій, примусовий аборт, примусова стерилізація) і забезпечити належні та ефективні міри покарання за насильство;
  • пропонує підхід для ефективного припинення насильства проти жінок та домашнього насильства, що закликає всі відповідні залучені органи, установи та громадські організації до координованої співпраці;
  • оснащена потужним і незалежним механізмом контролю реалізації на національному рівні, в якому активну роль гратимуть національні парламентарі.

Стамбульська конвенція — перший законодавчо закріплений інструмент, котрий «створює вичерпну законодавчу рамку та підхід до боротьби з насильством проти жінок» та сфокусований на запобіганні домашньому насильству, захисті постраждалих та провадженні судових справ над обвинувачуваними злочинцями.

[24] Конвенція може та має допомогти покращити як становище жінок, так і повагу до прав людини за умови ратифікації її в достатній кількості держав[1].

« Існує багато причин, чому ми маємо підтримати конвенцію. (...) Але понад усе, я вірю, що ми маємо підтримати цю конвенцію тому, що свобода від насильства  – основне право людини. Насильство проти жінок позбавляє постраждалих гідності. Воно позбавляє їх упевненості щодо вимог рівноправності. Жодна жінка не буде здатна користуватися правами людини сповна, допоки вона може бути жертвою насильства. Ми маємо розірвати це замкнене коло. Необхідність у цій конвенції давно назріла. Не підтримати цю конвенцію означає поступитися насильству. Не підтримати цю конвенцію означає вчинити злочин. Не підтримати цю конвенцію означає вчинити ще один злочин проти жінок. (Хосе Мендес Бота, генеральний доповідач з питань насильства проти жінок, політичний координатор парламентської мережі «Жінки вільні від насильства») «

Цілі[ред. | ред. код]

Конвенція надає країнам-учасницям комплексну юридичну базу, стратегії та заходи, засновані на найкращому досвіді запобігання та протидії насильству проти жінок та домашньому насильству. Її основні цілі:

  • захист жінок від усіх видів насильства та запобігання, переслідування і викорінення насильства проти жінок та домашнього насильства;
  • сприяння викоріненню всіх видів дискримінації жінок, сприяння рівноправності між жінками та чоловіками та розширення прав жінок;
  • захист і допомога всім постраждалим від насильства проти жінок та домашнього насильства;
  • сприяння міжнародній співпраці, спрямованій проти цих видів насильства;
  • забезпечення підтримки та допомоги організаціям і правоохоронним органам у співпраці між собою з метою запровадження інтегрованого підходу до викорінення насильства проти жінок та домашнього насильства[1].

Структура[ред. | ред. код]

Англомовна версія Стамбульської конвенції, яку можна натиснути

Конвенція включає 81 статтю, згруповану у 12 розділів. Структура базується на «чотирьох П»: Попередження (Prevention), Захист та підтримка постраждалих (Protection and support of victims), Суд над злочинцями (Prosecution of offenders) та Загальні принципи (Integrated Policies). Для кожної області передбачаються блоки специфічних заходів[25]. Конвенція також встановлює обов'язки стосовно збору даних та підтримки досліджень насильства проти жінок (Стаття 11).

У Преамбулі містяться заклики до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Європейської соціальної хартії та Конвенції проти торгівлі людьми (Convention on Action against Trafficking in Human Beings), посилання на Міжнародне право прав людини (ООН) та Римський статут Міжнародного кримінального суду. У Статті 2 вказано, що положення Конвенції мають застосовуватись у період миру та збройних конфліктів у ситуаціях насильства проти жінок та домашнього насильства. Стаття 3 визначає ключові терміни (насильство проти жінок, домашнє насильство, гендер, насильство проти жінок за гендерною ознакою, жертва).

Стаття 4 забороняє дискримінуючі формулювання: застосування положень Конвенції партіями, зокрема для захисту прав постраждалих від насильства, має бути захищеним від дискримінації на будь-який підставі, як-то стать, гендер, раса, колір шкіри, мова чи інші переконання, національна приналежність, належність до національних меншин, власність, народження, сексуальна орієнтаціягендерна ідентичність, вік, стан здров'я, інвалідність, шлюбний, мігрантський, біженський чи інший статус.

Розділ ІІІ присвячений запобіганню насильству, Розділ ІV — захисту та підтримці жертв (постраждалих від сексуального насильства, дітей-свідків) спеціальними допоміжними службами, повідомленнями з боку фахівців, що працюють із жінками (медики, соціальні працівники, психологи). Розділ V — описує матеріальне право (відшкодування, опіка), VI — Розслідування, кримінальне переслідування, процесуальне право та захисні заходи, VII — Міграція та притулки, IX — Система контролю для забезпечення ефективності впровадження Конвенції, Х — Зв'язок з іншими міжнародними актами, ХІ — Прикінцеві положення.

Криміналізація порушень[ред. | ред. код]

Конвенція характеризує насильство проти жінок як порушення прав людини та форму дискримінації (Ст. 3(a)). Країни мають виконувати забезпечення належної сумлінності під час попередження насильства, захисту постраждалих та провадження справ над злочинцями (Ст. 5). Більше того, визначаються види правопорушень, що характеризуються як насильство проти жінок. Країни, що ратифікують Конвенцію, мають криміналізувати такі порушення:

Конвенція пропагує та захищає право всіх людей на вільне від насильства життя та забороняє всі види дискримінації жінок, яка виявляється у відмінному ставленні до них без об'єктивного та обґрунтованого виправдання. Рівноправність між жінками та чоловіками як за законом, так і на практиці, займає центральне місце в припиненні насильства проти жінок. Для цього країни-учасниці зобов'язуються:

Основні поняття[ред. | ред. код]

Основні поняття, визначені у Статті 3, включають:

Види насильства[ред. | ред. код]

У Розділі V наводяться визначення форм насильства проти жінок, за котрі вимагається кримінальна відповідальність.

Вид насильства, визначення Приклад законодавчого регулювання
«Психологічне насильство» — навмисне залякування, домагання чи погрожування особі протягом певного періоду, що призводить до травматичних переживань. У близьких стосунках психологічне насильство може часто переходити в фізичне та сексуальне насильство. У Франції вчинення психологічного насильства було внесене до Кримінального кодексу в 2010 році. Цей злочин карається жорсткими санкціями, що варіюють від трьох років позбавлення волі до 75 000 євро штрафу.
«Переслідування (сталкінг)» — неодноразове погрожування комусь через фізичне переслідування, залучення до небажаного спілкування чи навмисне інформування когось про те, що за ними ведеться нагляд, щоб змусити їх боятися за свою безпеку. Це може бути завдання шкоди власності, дії проти сім'ї жертви, її друзів чи домашніх улюбленців або поширення невірогідної інформації через інтернет. Тоді як за психологічне насильство та переслідування, по суті, має бути встановлена кримінальна відповідальність, Конвенція передбачає можливість вносити застереження для забезпечення гнучкості тим країнам, чиї правові системи передбачають некримінальні санкції (які, проте, мають застосовуватися і бути достатні для покарання злочинця та утримання від подібної поведінки в майбутньому). В Італії переслідування стало кримінальним злочином у 2009 році: карається позбавленням волі від 6 місяців до 4 років. Якщо кривдник — колишній чоловік чи дружина, був у близьких відносинах із жертвою, чи жертва неповнолітня, санкції можуть бути підвищені до 6 років позбавлення волі
«Сексуальне насильство», зокрема «зґвалтування» — будь-який статевий акт, виконаний із кимось без згоди цієї особи (non-consensual sex). Передбачає проникнення до будь-якої частини тіла жертви будь-якої частини тіла кривдника чи предмета. Злочини, вчинені на сексуальному ґрунті, часто залишаються не покараними через невіру жертв у можливість довести, що вони намагалися протистояти нападові. Щоб заповнити цю прогалину, Конвенція передбачає врахування обставин, при яких відбулася дія, при оцінці того, чи була дана згода, незалежно від того, чи жертва чинила будь-який фізичний опір. Також встановлюється кримінальна відповідальність за зґвалтування в шлюбі, між партнерами чи між подружньою парою/партнерами в минулому. Декларація з ліквідації насильства проти жінок, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН в 1993 році, відкрито згадує про зґвалтування дружини чоловіком як про насильство проти жінок.
«Сексуальне домагання» — будь-яка форма небажаної вербальної, невербальної чи фізичної поведінки сексуального характеру, мета або наслідок якої — порушення гідності особи, зокрема шляхом створення загрозливого, ворожого, принизливого або образливого середовища. Тут Конвенція також дозволяє країнам-учасницям вибрати некримінальні санкції для цього виду поведінки (цивільні чи адміністративні правові санкції).
«Примусовий шлюб» — акт навмисного використання фізичних або психологічних погроз, щоб змусити дорослу чи дитину прийняти шлюб, чи перевезення дорослої чи дитини до іншої країни, щоб змусити їх вступити в шлюб. У Великій Британії кампанії ГО «Southall Black Sisters» («Чорні сестри Саутголлу») привело до створення поліційних настанов щодо примусових шлюбів і вдосконалення політики Міністерства закордонних справ і у справах співдружності націй у відповідь на справи, коли британських громадян змушували брати шлюб за кордоном. Кримінальний кодекс Болгарії передбачає кримінальну відповідальність за примусовий вступ до шлюбу, а також за викрадення жінки для того, щоб примусити її вступити в шлюб.
«Ушкодження жіночих статевих органів (УЖСО)» — всі операції, що навмисно змінюють чи травмують жіночі геніталії з немедичних причин. Це завдає непоправної постійної шкоди і зазвичай проводиться без згоди жертви. В конвенції кримінальні санкції також накладаються на тих, хто допомагає правопорушникові в скоєнні УЖСО. В Австрії до 2001 року заподіяння тілесних ушкоджень не вело за собою кримінальної відповідальності, якщо проводилося за згодою потерпілої сторони. В результаті цього практика жіночого «обрізання» не каралася, якщо батьки чи опікун дівчини давали юридичну згоду. За допомогою поправки до Кримінального кодексу Австрія гарантує тепер неможливість надання згоди на «ушкодження чи поранення статевих органів, що має привести до постійного погіршення сексуальних відчуттів».
«Примусовий аборт» — виконання операції аборту жінці без її попередньої та інформованої згоди.
«Примусова стерилізація» — та проведення операції, що націлена на усунення здатності жінки до природного відтворення, без її попередньої та інформованої згоди чи розуміння.

Парламентарські стратегії[ред. | ред. код]

Члени та членкині парламентів відіграють вирішальну роль у підтримці Конвенції. Серед заходів, котрих вони можуть і мають вжити, такі:

  • лобіювання підтримки Конвенції серед своїх урядів;
  • запитування інформації від урядів щодо досягнутої стадії в процесі підписання та ратифікації;
  • організація дебатів на тему конвенції на національному рівні, особливо у своїх національних парламентах;
  • забезпечення доступності всіх відповідних довідкових документів у парламентських інформаційних центрах;
  • прояв та підтримка ініціатив із підвищення рівня обізнаності про конвенцію серед неурядових організацій і громадянського суспільства;
  • прийняття громадської петиції на підтримку конвенції;
  • забезпечення перекладу Конвенції національними мовами.

Незалежно від Стамбульської конвенції члени парламенту можуть зробити істотний внесок у припинення насильства проти жінок, зокрема шляхом:

  • законодавчих ініціатив у галузі протидії насильству проти жінок, забезпечуючи в них відображення максимального рівня міжнародних стандартів;
  • запит проведення систематичного збору даних із насильства проти жінок на національному рівні;
  • забезпечення виділення достатніх ресурсів для тих працівників відповідних служб, що безпосередньо працюють із жертвами насильства.

Як особи, що формують громадську думку, члени парламенту перебувають у привілейованому становищі для сприяння формуванню нового мислення, і повинні:

  • зайняти сильну громадянську позицію задля засудження та відмови від насильства проти жінок, зокрема в ЗМІ;
  • лобіювати в колах своїх політичних партій, щоб ті внесли викорінювання насильства проти жінок у свої політичні програми;
  • посилатися на потребу викорінення насильства проти жінок у кожній публічній промові;
  • організувати діяльність із підвищення рівня обізнаності про насильство проти жінок, також залучаючи інших представників громадської думки, таких як журналісти, письменники, люди з шоубізнесу.[1]

Стратегії запобігання насильству[ред. | ред. код]

Ставлення, упередження, гендерні стереотипи та звичаї чи традиції, засновані на гендерній нерівності, впливають на моделі поведінки, що сприяють явищу насильства. Для запобігання будь-яким формам насильства проти жінок та домашнього насильства конвенція вимагає (Розділ ІІІ) від країн-учасниць реалізації на національному рівні низки заходів, які:

  • сприяють змінам у ставленні та поведінці;
  • враховують потреби вразливих верств населення, ставлячи права людини на перше місце;
  • заохочують усіх, особливо чоловіків та юнаків, запобігати насильству;
  • забезпечують невикористання культури, звичаїв і релігії для виправдання насильства;
  • сприяють програмам і заходам із розширення прав жінок;

До профілактичних заходів належать:

Стратегія запобігання насильству, опис Приклади реалізації стратегії
Підвищення обізнаності. Підвищувати громадську обізнаність, проводячи кампанії на теми насильства проти жінок та домашнього насильства: такі ініціативи допомагають інформувати громадськість, дають людям змогу розпізнавати різні форми насильства та виступати проти нього. Інформувати потерпілих про те, де саме і яку допомогу вони можуть отримати (наприклад, поширення телефонів служб допомоги для потерпілих від будь-яких форм насильства проти жінок).
  • У 2004 найбільша турецька газета «Hürriyet» («Незалежність») почала кампанію проти домашнього насильства, що стала унікальним випадком залучення приватної медіаорганізації до спроб змінити ставлення та підвищити обізнаність суспільства про домашнє насильство. Вона знайшла підтримку та співпрацю з боку місцевих органів влади, політиків, духівництва, осіб, що формують громадську думку, та жіночих ГО.
  • З 2006 по 2008 роки Рада Європи провела загальноєвропейську кампанію проти домашнього насильства проти жінок. Близько 25 держав-учасниць перетворили її на національні кампанії задля підвищення обізнаності громадськості щодо домашнього насильства.
  • У 2008 генеральний секретар ООН розпочав семирічну кампанію «Покінчімо з насильством проти жінок разом» з метою мобілізації політичної та фінансової підтримки цього завдання.
Освіта. Настанови та моделі поведінки формуються в дуже ранньому віці, тому важливо вчити дітей принципів рівних прав і взаємної поваги у відносинах. Заохочується внесення до шкільних навчальних планів матеріалів із питань рівноправності та пропагування цих принципів у неформальних навчальних установах на зразок громадських центрів і спортивних закладів.
  • Курс із питань домашнього, сексуального та підліткового насильства в державних школах Швейцарії;
  • Комплексна освітня програма ЮНІСЕФ «Школи, що дають можливості та безпеку», зокрема широка кампанія з припинення насильства серед дітей (мета — в створенні безпечного середовища для всіх учнів початкової та середньої школи). В Хорватії ця кампанія запроваджена в понад 400 школах.
Підготовка кадрів з запобігання та виявлення насильства, рівноправності, потреб постраждалих, запобігання повторній віктимізації та підтримки міжвідомчої співпраці.
  • У Данії питання домашнього насильства внесені до навчальних планів студентів-медиків, медсестер і дослідників у галузі охорони здоров'я, аспірантури гінекології, педіатрії та психіатрії.
  • У Великій Британії для суддів, що мають справу з випадками домашнього насильства, доступні спеціальні програми підготовки, відвідування яких — необхідна умова, щоб стати суддею, компетентним(-ою) у галузі домашнього насильства.
  • В Іспанії створення судів, що спеціалізуються на випадках домашнього насильства, також дало змогу проводити спеціальне навчання суддів і прокурорів.
Програми профілактичного втручання та лікування. Програми лікування осіб, які вчинили домашнє насильство, та осіб, які вчинили злочини на сексуальному ґрунті, націлених навчити їх ненасильницькій поведінці, відповідати за свої дії та переглянути ставлення до жінок. Під час створення лікувальних програм на першому місці має бути безпека, підтримка та права постраждалих, тож програми потребують тісної співпраці, по змозі, з залученням допоміжних служб фахівців.
  • Британська ГО «Respect» («Повага») розробила стандарти акредитації для програм з запобігання домашньому насильству та для служб комплексної допомоги, що працюють із чоловіками, які вчинили домашнє насильство. ЄС розробив стандарти програм для кривдників у проєкті Дафна «Робота з особами, що вчинили домашнє насильство в Європі».
  • Німецька ГО «Münchner Informationszentrum für Männer» («Мюнхенський інформаційний центр для чоловіків») пропонує заняття з керування гнівом, програми для роботи з чоловіками-аб'юзерами та чоловіками — сексуальними насильниками, і також консультації з питань опіки для батьків, що домагаються розлучення в результаті домашнього насильства.

Захист та підтримка постраждалих[ред. | ред. код]

Забезпечення якнайкращих захисту та підтримки покликне запобігати подальшій віктимізації, сприяти фізичному, психологічному, соціальному відновленню та реалізується через низку застережних заходів:

  • запровадження виконавчих документів для невідкладного перешкоджання доступові кривдників до сімейного притулку та заборонних чи захисних судових приписів;
  • забезпечення інформування постраждалих про їхні права та місця і способи отримання допомоги (служб допомоги);
  • забезпечення роботи спеціалізованих допоміжних служб, які є основною ланкою опори жінок, що постраждали від насильства. Мають надавати як коротко-, так і довгострокові послуги, забезпечувати гендерно-чутливий підхід, адаптований для задоволення потреб жертв (часто специфічних: у груп молодих жінок, жінок-мігранток, жінок з обмеженими можливостями), багато з яких страждають від травм регулярного насильства. Служби повинні працювати по всій країні, бути доступними для всіх постраждалих та їх дітей (при тому зрозумілою для них мовою), мати кваліфікований персонал, достатні кошти та змогу розширювати права постраждалих; варіюються залежно від потреб постраждалих (притулки для жінок, кризові центри для сексуально постраждалих тощо). Постраждалі від сексуального насильства потребують негайної медичної допомоги, судмедекспертизи та консультацій і тривалого психологічного нагляду з боку делікатного, професійного персоналу. Звідси потреба в компетентних, легкодоступних кризових центрах допомоги жертвам сексуального насильства. Робоча група з питань боротьби з насильством проти жінок та домашнім насильством Ради Європи рекомендує мати один такий центр на 200 000 мешканців.
  • заохочення свідків і фахівців, що працюють із жінками (медики, соціальні працівники, психологи) повідомляти про випадки насильства, адже про більшість випадків насильства над жінками не повідомляється (наприклад, в Ісландії закон зобов'язує громадськість, приватні соцслужби та осіб свідків повідомляти про випадки домашнього насильства, про які їм стало відомо);
  • захист і підтримка дітей — свідків насильства. Реалізується центрами допомоги жінкам-жертвам, включає психо-соціологічні консультації. Забезпечення будь-якої підтримки має бути спрямоване на благо дитини.

Механізм реалізації та моніторингу[ред. | ред. код]

Експертна група з протидії насильству[ред. | ред. код]

Конвенція визначає незалежну експертну групу з протидії насильству проти жінок та домашньому насильству (Group of Experts on Action against Violence against Women and Domestic Violence, GREVIO), яка відслідковує впровадження Конвенції, тобто моніторить впровадження. Її учасниці та учасники обираються країнами-учасницями, а саме їх державними партіями; залежно від кількості країн-учасниць, група складається з 10—15 осіб[26].[27]

Перші десять учасниць були обрані у 2014 році:

  • Президентка Феріде Акар[tr] (Туреччина),
  • Перша Віцепрезидентка Марселін Науді (Marceline Naudi) (Мальта),
  • Друга Віцепрезидентка Симона Ланцоні (Simona Lanzoni) (Італія),
  • Членкиня Біляна Бранкович (Biljana Brankovic) (Сербія),
  • Членкиня Франсуаза Брі (Françoise Brie) (Франція),
  • Членкиня Джемма Гальєго[es] (Іспанія),
  • Членкиня Гелена Лейтао (Helena Leitao) (Португалія),
  • Членкиня Роза Логар (Rosa Logar) (Австрія),
  • Членкиня Іріс Луарасі (Iris Luarasi) (Албанія),
  • Членкиня Весна Раткович (Vesna Ratkovic) (Чорногорія)[28].

У 2018 році обрано п'ятьох додаткових осіб:

  • Пер Арне Хаканссон (Per Arne Håkansson) (Швеція),
  • Сабіне Кройтер-Стоктон (Sabine Kräuter-Stockton) (Німеччина),
  • Владимер Мкервалішвілі (Vladimer Mkervalishvili) (Грузія),
  • Рейчел Іпен Пол (Rachel Eapen Paul) (Норвегія),
  • Алейд ван ден Бринк (Aleid van den Brink) (Нідерланди)[29].[30]

Критика та відхилення[ред. | ред. код]

Желька Маркич та інші закликають Хорватію не ратифікувати конвенцію (2018)

У прес-релізі в листопаді 2018 року Рада Європи заявила, що «незважаючи на чітко сформульовані цілі, кілька релігійних та ультраконсервативних груп поширюють неправдиві розповіді про Стамбульську конвенцію». У звіті зазначено, що Конвенція не має на меті нав'язати певний спосіб життя або втручатися в особисту організацію приватного життя; натомість вона прагне лише запобігти насильству проти жінок та домашньому насильству. У звіті зазначається, що «Конвенція, безумовно, не стосується припинення статевих розбіжностей між жінками та чоловіками». Ніде в Конвенції ніколи не передбачається, що жінки та чоловіки є або повинні бути «однаковими», і, що «Конвенція не спрямована на регулювання сімейного життя та/або сімейні структури: вона не містить визначення поняття „сім'я“ і не сприяє певному типу сімейних умов».[4]

На думку Balkan Insight, критика конвенції, найсильніша в Центральній та Східній Європі та переважно ультраправих та національних консерваторів, має мало підґрунтя у своєму фактичному змісті. «Використовуючи дезінформацію, популістську риторику та заклики до християнської та ісламської моралі, [критики] зуміли перетворити те, що є, по суті, набором настанов, що створюють всеосяжну правову базу та підхід до боротьби з насильством проти жінок», у зловісну спробу західноєвропейців поширювати надмірно ліберальну політику щодо суспільств, що не бажають цього, на схід".[31]

Відхилення Конституційним судом Болгарії[ред. | ред. код]

Протест проти Стамбульської конвенції в Софії (лютий 2018 р.)

У січні 2018 року Рада міністрів Болгарії прийняла пропозицію до парламенту про ратифікацію конвенції. Це рішення швидко засудили деякі урядові міністри, депутати парламенту, медіагрупи та громадські організації, припустивши, що конвенція врешті призведе до офіційного визнання третьої статі та одностатевих шлюбів. Після широкої реакції третій уряд Борисова відклав ратифікацію та передав рішення Конституційному суду, який вирішить, чи буде воно законним. Президент Румен Радев, противник ратифікації, привітав відкладення як «тріумф здорового глузду», заявивши, що конвенція неоднозначна і що домашнє насильство може бути вирішене лише адекватними болгарськими законами та вдосконаленими правоохоронними органами.[32]

Прем'єр-міністр Бойко Борисов послався на ізоляцію своєї партії ГЕРБ, яку не підтримав навіть її партнер по коаліції — ультраправі «Об'єднані патріоти». Борисов висловив подив, що опозиційна Болгарська соціалістична партія (БСП) також категорично проти конвенції, і висловив припущення, що соціалісти взагалі виступають проти Європейського Союзу. БСП твердо заявила проти конвенції, спричинивши розрив між Партією європейських соціалістів та новою політичною лінією БСП за Корнелії Нінової. Згідно з програмою соціалістів «Бачення Болгарії», конвенція «не призначена для захисту жінок. Конвенція суперечить основним цінностям європейської цивілізації».[33]

27 липня 2018 року Конституційний Суд проголосив резолюцію 13 за конституційною справою № 3/2018, зазначивши, що «Конвенція Ради Європи про запобігання та протидію насильству проти жінок та домашньому насильству не відповідає Конституції Республіки Болгарія». У своєму рішенні Суд визначив зв'язок між попередніми документами Ради Європи проти домашнього насильства та розширенням прав трансгендерів. На думку Конституційного Суду, Конвенція пропонує бінарне тлумачення статі як біологічної, так і соціальної категорії, що суперечить конституції Болгарії, де люди безповоротно визначаються як біологічно чоловіки чи жінки, з рівним статусом громадян. Отже, Конвенція закладає офіційні підстави для пропаганди небіологічних визначень статі, які вважаються неконституційними.

Правозахисні групи жінок були обурені рішенням уряду Болгарії не ратифікувати Стамбульську конвенцію. У листопаді 2018 року, з нагоди Міжнародного дня боротьби з насильством проти жінок, сотні людей провели демонстрацію в центрі Софії проти насильства проти жінок під девізом #YouAreNotAlone (#ТиНеСама), вимагаючи ефективних дій від установ, включаючи створення профілактичних програм та притулків для жертв. Організатори, болгарський Фонд для жінок, посилаються на той факт, що за перші одинадцять місяців 2018 року в Болгарії було вбито майже 30 жінок, більшість з яких — їхніми партнерами.[34]

Відхилення Національною радою Словаччини[ред. | ред. код]

Консервативні, християнсько-демократичні, латинсько-католицькі, націоналістичні та ультраправі групи та партії у Словаччині висловились проти того, щоб країна ратифікувала конвенцію, особливо через положення, що стосуються прав ЛГБТ, які вони зобразили як «крайній лібералізм», що роз'їдає "традиційні цінності "вони відчували потребу в захисті.[35] 29 березня 2019 року, за день до виборів президента Словаччини 2019 року, націоналістичні політики змусили резолюцію парламенту просити уряд Словаччини не ратифікувати Стамбульську конвенцію, намагаючись мобілізувати консервативних виборців голосувати за Мароша Шефчовіча замість прогресивної кандидатки Зузани Чапутової, яка підтримувала права ЛГБТ та права жінок на аборти.[36] Хоча Чапутова перемогла на виборах і стала першою жінкою-президенткою Словаччини, консервативні групи активізували свою кампанію, щоб не допустити, щоб Словаччина ратифікувала конвенцію та обмежила доступ до абортів у наступні місяці. 25 лютого 2020 року парламент Словаччини, Національна рада, відхилив Конвенцію на позачерговій сесії голосуванням 17–96 (37 відсутні).[37] Після рішення парламенту президентка Зузана Чапутова направила лист до Ради Європи 6 березня 2020 року, повідомляючи, що Словацька Республіка не може стати учасницею Стамбульської конвенції. Прес-секретар президентки Мартін Стризінець прокоментував: «Оскільки необхідною умовою для ратифікації конвенції є згода парламенту, але цього не сталося, ця конвенція не буде ратифікована президенткою», додавши, що Чапутова неодноразово заявляв, що якщо парламент прийме рішення щодо[чого?]. У встановленому конституцією порядку вона поважала б волю його членів.[38]

Польща[ред. | ред. код]

У липні 2020 року міністр юстиції Польщі Збігнев Зьобро заявив, що розпочне підготовку офіційного процесу виходу з конвенції. Він заявив, що договір Конвенції шкідливий, оскільки вимагає, щоб школи вчили дітей про стать в ідеологічному плані та знецінювали біологічну стать.[39] У 2012 році, коли був проти, Зьобро назвав договір «винаходом, феміністичним творінням, спрямованим на виправдання гей-ідеології».[40] Польський уряд також розкритикував угоду за те, що «культура, звичаї, релігія, традиції або так звана „честь“ не повинні розглядатися як виправдання» актів насильства проти жінок.[41] У Варшаві сотні людей виступили проти виходу країни з конвенції.[39] Про це було повідомлено незабаром після того, як Європейський Союз послабив зв'язок між фінансуванням та верховенством права під тиском Польщі та Угорщини.[40] Рада Європи заявила, що «залишення Стамбульської конвенції викликало б великий жаль і це було б великим кроком назад у захисті жінок від насильства в Європі.»[39]

Угорщина[ред. | ред. код]

У травні 2020 року Національна асамблея прийняла політичну декларацію, в якій закликала уряд не йти далі у приєднанні до конвенції та лобіювати Європейський Союз зробити те саме. Декларація була прийнята 115 голосами «за», 35 «проти» та трьома утримались.[42]

Туреччина[ред. | ред. код]

Туреччина вирішила вийти зі Стамбульської конвенції, заявляючи, що відбулася підміна її суті і вона використовувалася для «нормалізації гомосексуальності».[6] «Початкова мета щодо захисту прав жінок була захоплена групою людей, які намагаються нормалізувати гомосексуальність, що є несумісним із соціальними і сімейними цінностями Туреччини», — йдеться 21 березня 2021 року у заяві управління зі зв'язків з громадськістю президента. В заяві зазначається, що вихід Туреччини жодним чином не означає, що країна ставить під загрозу захист жінок, а країна проведе реформи для того, щоб боротися зі зростаючим насильством проти жінок.[6][12]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Європейський Союз також є підписантом.
  2. У розробці Конвенції брали участь держави, що не входять до Ради Європи. Жодна з них (а саме: Канада, Святий Престол (Ватикан), Японія, Мексика та США) не підписували Конвенцію.
  3. Конвенція не застосовується щодо Фарерських островів і Гренландії[15]
  4. Конвенція не застосовується на Карибських Нідерландах, вона обмежена лише європейською частиною Нідерландів[15]

Джерела[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л К О Н В Е Н Ц І Я Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція). Довідник для членів парламенту. Київ, К. І. С., 2014 р.
  2. Верховна Рада ратифікувала «Стамбульську конвенцію» про захист жінок від насилля. Конкурент (укр.). Процитовано 20 червня 2022. 
  3. а б Full list: Chart of signatures and ratifications of Treaty 210. Council of Europe. 
  4. а б Ending misconceptions about the Convention on Preventing and Combating Violence against Women and Domestic Violence (пресреліз). Council of Europe. 22 листопада 2018. Процитовано 21 лютого 2019. 
  5. Предстоятель ПЦУ розповів послу Франції, чому християни не сприймають Стамбульську конвенцію - РІСУ. Релігійно-інформаційна служба України (укр.). Процитовано 24 березня 2021. 
  6. а б в Turkey: Treaty exit won't deter 'protection of women'. www.aa.com.tr. Процитовано 24 березня 2021. 
  7. Recommendation Rec(2002)5 of the Committee of Ministers to member states on the protection of women against violence. Council of Europe Committee of Ministers. Процитовано 18 грудня 2012. 
  8. Campaign to Combat Violence against Women, including domestic violence (2006-2008). Council of Europe. Процитовано 18 грудня 2012. 
  9. Ad Hoc Committee on preventing and combating violence against women and domestic violence (CAHVIO). Council of Europe. Процитовано 18 грудня 2012. 
  10. Time to take a stand to oppose violence against women in Europe. Amnesty International. 2011. Процитовано 12 вересня 2012. 
  11. Publication to the Government Gazette of the ratification, by Greece, of the CoE Convention on violence agaist women and domestic violence (Original: Δημοσίευση σε ΦΕΚ του Ν.4531/2018 για την κύρωση από την Ελλάδα της Σύμβασης του Σ.τ.Ε. περί έμφυλης και ενδοοικογενειακής βίας). Isotita.gr. 16 квітня 2018. Процитовано 12 травня 2018. 
  12. а б Турция объяснила выход из Стамбульской конвенции. korrespondent.net (рос.). Процитовано 24 березня 2021. 
  13. Байден и страны ЕС раскритиковали Турцию за выход их Стамбульской конвенции
  14. Chart of signatures and ratifications of Treaty 210: Council of Europe Convention on preventing and combating violence against women and domestic violence. Council of Europe website. Council of Europe. 11 травня 2011. Процитовано 4 квітня 2020. 
  15. а б Reservations and Declarations for Treaty No.210 - Council of Europe Convention on preventing and combating violence against women and domestic violence. Council of Europe. Процитовано 5 квітня 2020. 
  16. ЛЮДМИЛА САДЛОВСЬКА (,20 березня 2021, 11:40). Туреччина вийшла зі Стамбульської конвенції щодо захисту жінок. Korrespondent.net. Процитовано 20 червня 2022. 
  17. Чому Україна тягне зі Стамбульською конвенцією. Укрінформ. 29 травня 2020. Архів оригіналу за 16 червня 2020. Процитовано 7 червня 2021. 
  18. Порошенко закликав Раду ратифікувати Стамбульську конвенцію вже на наступному засіданні (відео). Радіо Свобода. 7 грудня 2018. Архів оригіналу за 11 березня 2021. Процитовано 7 червня 2021. 
  19. Зеленський відповів на петицію, що закликає Україну ратифікувати Стамбульську конвенцію. Громадське. 5 червня 2020. Архів оригіналу за 11 березня 2021. Процитовано 26 січня 2022. 
  20. Уряд готовий внести до парламенту ратифікацію Стамбульської конвенції - віцепрем'єр. Європейська правда. 23 липня 2020. Архів оригіналу за 25 березня 2022. Процитовано 30 квітня 2022. 
  21. У Рівному перевіряють стоматолога через травми у дітей. Українська правда. 12 лютого 2021. Архів оригіналу за 4 березня 2021. Процитовано 7 червня 2021. 
  22. У Києві 8 березня відбудеться Марш жінок. Традиціоналісти обіцяють прийти "рятувати феміністок". Гордон. 5 березня 2021. Архів оригіналу за 1 грудня 2021. Процитовано 25 січня 2022. 
  23. Верховна Рада ратифікувала Стамбульську конвенцію. Що це означає?. Громадське. 20 червня 2022. 
  24. Malta signs convention on domestic violence. Malta Star. 21 травня 2012. Процитовано 12 вересня 2012. 
  25. Ad Hoc Committee on preventing and combating violence against women and domestic violence (CAHVIO) interim report. Council of Europe. 27 травня 2009. Процитовано 18 грудня 2012. 
  26. About GREVIO — Group of Experts on Action against Violence against Women and Domestic Violence. Council of Europe.
  27. About GREVIO — Group of Experts on Action against Violence against Women and Domestic Violence. Council of Europe.
  28. https://www.coe.int/en/web/istanbul-convention/members
  29. Five additional members joining GREVIO. Council of Europe
  30. Five additional members joining GREVIO. Council of Europe.
  31. Domestic Violence Treaty Falling Victim to Political Obtuseness. Balkan Insight. 4 серпня 2020. Процитовано 5 серпня 2020. 
  32. Rumen Radev opposes the Istanbul convention. 1 лютого 2018. Процитовано 12 лютого 2019. 
  33. BSP at the eurovote - "No" to Istanbul convention, migration pact and sanctions against Russia". Kapital Daily. 12 січня 2019. Процитовано 12 лютого 2019. 
  34. Francesco Martino (28 листопада 2018). Sofia: in piazza contro la violenza sulle donne/Sofia: in the streets against violence against women. OBC Transeuropa. Процитовано 4 квітня 2020 — через YouTube. 
  35. Miroslava German Sirotnikova (11 грудня 2019). Slovak Right Accused of Forcing Abortion as Election Issue. Balkan Insight. Процитовано 17 березня 2020. 
  36. James Shotter (31 березня 2019). Anti-corruption lawyer elected Slovakia’s first female president. Financial Times. Процитовано 17 березня 2020. 
  37. National Council of the Slovak Republic - votes by members of parliament. Parliament of Slovakia (словац.). 25 лютого 2020. Процитовано 17 березня 2020. 
  38. President informed Council of Europe about Slovakia's stance on convention. rtvs.sk (словац.). Процитовано 17 березня 2020. 
  39. а б в Murray, Shona (27 липня 2020). 'Pathetic': Poland's plan to quit domestic violence treaty slammed. euronews (англ.). Процитовано 28 липня 2020. 
  40. а б Santora, Marc (27 липня 2020). Poland Considers Leaving Treaty on Domestic Violence, Spurring Outcry. The New York Times. Процитовано 31 липня 2020. 
  41. SCISLOWSKA, MONIKA (27 липня 2020). Poles split over govt plan to exit domestic violence treaty. ABC News (англ.). Associated Press. Процитовано 6 серпня 2020. 
  42. Parliament Adopts Declaration Rejecting Istanbul Convention. Hungary Today (англ.). 5 травня 2020. Процитовано 16 серпня 2020. 

Посилання[ред. | ред. код]

Конвенція[ред. | ред. код]

Короткі роз'яснення та інфографіка[ред. | ред. код]

Фахові роз'яснення та дискусії[ред. | ред. код]